Марія Вілінська – в майбутньому відома українська та російська письменниця Марко Вовчок народилася 22 грудня 1833 року в сім'ї збіднілих дворян Вілінських, дитинство провела в маєтку діда в селі Єкатеринінському. Коли Марії було 7 років, помер батько, відставний полковник. Не пройшло і двох років після його смерті, як матір, яка залишилася з трьома дітьми, вдруге вийшла заміж і стала іменуватися в офіційних документах «московською міщанкою Дмитрієвою».

Цим необачним заміжжям вона накликала на свою сім'ю немало бід.

За короткий час Дмитрієв розорив маєток, який і до нього був далеко не в квітучому стані. Лайка, прочуханки, грубі знущання з людей стали при ньому звичайним явищем. З дитячих років Маша Вілінська зіткнулася з неприкритими жахами кріпацтва.

У 12 років Марія остаточно втратила рідний дім. Зібравши останні гроші, мати відвезла її до Харкова і віддала в приватний пансіон.

 З пансіону Машу забрали п'ятнадцятирічною дівчиною і відвезли в Орел, до тітки і хрещеної матері Катерини Петрівни Мардовінової. Їй минуло шістнадцять років. На початку 1850 року Маша відповіла рішучою відмовою багатому орловському жениху і оголосила про свої заручини з Опанасом Васильовичем Марковичем.

 Опанас Маркович був старший за Марію майже на 12 років. Як збирач і дослідник народної творчості, Маркович залишив помітний слід в історії української етнографії. За участь у таємному Кирило-Мефодієвському товаристві Опанас Маркович у 1847 році був засланий до Орла, де і відбулася через три роки його зустріч  з Марією Вілінською.

Вони одружилися в середині січня 1850 року і відразу виїхали на батьківщину Опанаса Васильовича. Марковичі роз'їжджали українськими містами і селами, від родичів до знайомих, зупинялися на хуторах, розмовляли із старими і молодими, записували пісні і прислів'я. І всюди вони бачили безсоромне панство і безмежне горе кріпосних селян.

За час цієї першої мандрівки Україною Марія Олександрівна полюбила на все життя українську природу, познайомилася з народним побутом, відчула красу української народної поезії, запам'ятала багато пісень, ще більше захопилася етнографічними інтересами чоловіка, які тепер стали по-справжньому і її власними інтересами.

У жовтні 1853 року у Марковичів народився син Богдан – майбутній математик, революціонер, журналіст.

Вони жили на Курінівці – передмісті Києва. Саме тут Марія Олександрівна досконало оволоділа народною українською мовою.

У серпні 1855 року Опанас Васильович отримав призначення на посаду «молодшого вчителя географії в Немирівськую гімназію з окладом триста рублів сріблом у рік». Сім’я переїхала до Немирова.

Початок літературної діяльності Марка Вовчка припадає на середину 50-х років, коли вона жила в Немирові. Протягом 1856-1857 pp. вона написала одинадцять оповідань із життя українського селянства і за порадою О. В. Марковича надіслала їх у Петербург П. Кулішеві, який саме збирав матеріали для третього тому «Заміток про Південну Русь» і готувався відкрити українську друкарню.

  Хоча до першої збірки «Народних оповідань» увійшло лише одинадцять невеликих творів (серед них оповідання «Сестра», «Козачка», «Чумак», «Одарка», «Сон», «Панська воля», «Викуп», «Горпина»), вона справила велике враження на літературно-громадську думку реалістичним зображенням трагічної долі кріпаків.

Оповідання, написані в Немирові, винесли 24-річну письменницю на гребінь суспільної хвилі. Мовчазна, скромна, соромлива дружина молодшого вчителя географії раптом опинилася, за висловлюванням Івана Франка, «у рядах борців за свободу і людські права поневолених народних мас». 

Існує декілька версій щодо походження псевдоніма Марко Вовчок. Більшість літераторів сходяться на тому, що він заснований на грі звуків: Марко-вичка, Марко Вовчок. У часи її дебюту вона була єдиною в українській літературі жінкою-письменницею.

 Із Петербурга вона отримувала листи від своїх шанувальників із запрошеннями переїхати до Петербурга. Найбільший поціновувач її таланту Т.Г. Шевченко влаштував складщину і надіслав їй «від усієї громади» дорогий подарунок – золотий браслет. Та найдорожчим дарунком для неї став вірш «Сон», який великий поет написав під враженням «Народних оповідань» і присвятив їй .

На панщині пшеницю жала,

Втомилася; не спочивать

Пішла в снопи, пошкандибала

Івана сина годувать……

Марко Вовчок вже зайняла своє місце на літературному Олімпі.  Неможливість підтримувати зв'язки з редакціями, відсутність інтелектуального середовища – все це примушувало поспішати з від'їздом.

Марко Вовчок їхала назустріч своїй славі. Та чи думала вона, яке її чекає многотрудне, сумне життя?

 І ось Марко Вовчок у Петербурзі! Тут її оповідання виходять окремою збіркою в російському перекладі І.Тургенєва під назвою "Украинские народные рассказы". Тоді ж з'являються "Рассказы из народного русского быта" (1859) та перша повість "Інститутка" (1860; присвячена Т.Г.Шевченку).
 Услід за великим Кобзарем Марко Вовчок стала в українській літературі виразником інтересів і сподівань поневоленого селянства. І оповідачки, і героїні її, за невеликим винятком, – селянки, які переповідають історії свого життя, кріпаччини і свого, як правило, нещасного кохання та материнства. Оповідання ці – зворушливі, часом сентиментальні; утім, сюжети їх без винятку – трагічні.

Великою трагедією обернулося материнське щастя героїні оповідання «Горпина». Молода, гарна і весела, працьовита і завзята, народила вона таку бажану, таку довгоочікувану донечку. Не натішиться нею, не нарадується. І на панщину бере з собою. «Сама робить, а око бiжить до дитинки».  

 Важливою подією петербурзького життя Марка Вовчка була участь І.С.Тургенєва в підготовці російського видання «Українських народних оповідань».

Вихід книги Марка Вовчка «Народні оповідання» російською мовою стало справжньою сенсацією в Росії. Перший успіх і популярність молодої письменниці були надзвичайними, а потім з огляду на багато причин обстановка різко змінилася: їй доводилося співпрацювати в другорядних газетах і журналах, братися за випадкові літературні замовлення, друкуватися анонімно і під іншими псевдонімами, роками проживати за кордоном, на багато місяців відриватися від оригінальної творчості заради перекладацької роботи.

 8 років провела Марко Вовчок за кордоном (у Франції, Німеччині, Швейцарії, Англії, Італії). Серед її друзів – М.Добролюбов, О.Герцен, Л.Толстой, L.Мендєлєєв, І.Сєченов, представники польської та чеської політичної еміграції. Завдяки І.Тургенєву письменниця познайомилася з Гюставом Флобером, Проспером Меріме, Жюлем Верном.

Марко Вовчок переклала російською мовою 15 романів знаменитого фантаста Жуля Верна. Їй одній французький письменник надав ексклюзивне право. Тож уся освічена Росія другої половини XIX – перших десятиліть XX століття читала твори Жуля Верна в перекладах Марка Вовчка. Перекладала вона також і твори Г.-Х.Андерсена, П.Е.Брема.

 Спадщина Марка Вовчка багата: дві книги "Народних оповідань", романи й повісті: "Інститутка", "Кармелюк" (казка), "Три долі", "Маруся", "Гайдамаки", художні нариси "Листи з Парижа", твори російською мовою, переклади творів французької, німецької, англійської, польської літератур, критична стаття "Мрачные картины". За тематикою творчість письменниці різноманітна, але провідною темою є життя селян.

 Історичні повісті та оповідання для дітей “Кармелюк”, “Невільничка”, “Маруся” ще за життя Марка Вовчка здобули широку популярність. Повість “Маруся”, наприклад, була перекладена кількома європейськими мовами.  Вона стала улюбленою дитячою книжкою у Франції, відзначена премією французької академії і рекомендована міністерством освіти Франції для шкільних бібліотек.

Під час перебування за кордоном все гостріше виявляється психологічна несумісність та відмінність поглядів Марії Олександрівни з чоловіком Опанасом Марковичем, в результаті чого їхні життєві дороги розійшлися назавжди. Згодом Маркович помирає.

1878 — вдруге виходить заміж за значно молодшого за неї Михайла Лобача-Жученка, відтак протягом наступних 30 років мешкає в місцях служби чоловіка у різних місцевостях Російської імперії (Ставрополь, Богуслав, Нальчик). Зокрема, у 1887—1893 — у с. Хохітва (Київська губернія). Згодом сім'я Лобач-Жученків оселилась у російському місті Нальчик Терської області.  й прожили там аж до самої смерті Марії Лобач-Жученко. Померла письменниця на 74 році життя 28 липня 1907 року.