Закінчив 1-шу Тифліську гімназію, історико-філологічний факультет Університету святого Володимира, наукову працю розпочав під керівництвом відомого історика Д. Антоновича. За монографію “Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця ХІV століття” (1890 рік) нагороджений золотою медаллю, залишений в університеті для подальшої наукової та викладацької роботи як професорський стипендіат.
1894 року захистив магістерську роботу. За рекомендацією Антоновича призначений на посаду ординарного професора кафедри “Всесвітньої історії з окремим узагальненням історії Східної Європи” Львівського університету.
У Львові розпочав активну науково-організаційну діяльність у Науковому товаристві імені Тараса Шевченка. Очолював історико-філософську секцію, редагував “Записки Наукового товаристві імені Тараса Шевченка”, створив та очолив Археографічну комісію НТШ, а в 1897–1913 роках голова Товариства, що під його орудою розвивалося як академічна установа на взірець західноєвропейських.
Ініціював роботу зі збирання джерел з історії України, які друкувалися в серійних виданнях Археографічній комісії НТШ. 1898 разом із Іваном Франком та Осипом Маковеєм заснував і редагував літературно-публіцистичний журнал “Літературно-науковий вістник”. У 1899 році був одним із організаторів “Української видавничої спілки”. За редакцією вченого у 1895–1913 роках вийшло 113 томів “Записок Наукового товаристві імені Тараса Шевченка”.
Головною працею життя Михайла Грушевського вважається багатотомна “Історія України-Руси”. Грушевський вважав написання такої фундаментальної праці справою честі свого покоління і трудився над нею упродовж більшої частини свого життя.
Після революції 1905–1907 років переїджає до Києва. 1907 року його обрали головою новозаснованого Українського наукового товариства у Києві. Редагував “Записки УНТ у Києві”, часопис “Україна”, “Літературно-науковий вістник”, редакцію якого переніс до Києва.
У цей період активно співпрацював з Українською думською фракцією в І та ІІ Державних думах Росії та її друкованим органом – “Украинским вестником”. Належав до засновників і членів Ради української політичної партії – Товариства українських поступовців.
Початок Першої світової війни застав Грушевського на відпочинку в селі Криворівня. З великими труднощами Грушевський зумів повернутись до Києва, де його заарештували за звинуваченням в австрофільстві та причетності до створення легіону Українських січових стрільців. Після п’ятимісячного ув’язнення в Лук’янівській в’язниці висланий до Симбірська. Восени 1915 року завдяки клопотанням російських вчених йому дозволили переїхати до Казані, ще через рік – до Москви, де активно продовжував наукову діяльність, співпрацював із громадсько-політичним виданням “Украинская жизнь”. До Києва зміг повернутися лише після Лютневої революції 1917 року.
З березня 1917-го Михайло Грушевський – голова Української Центральної Ради, головний ідейний натхненник українського національного руху. Під його керівництвом Центральна Рада еволюціонувала від вимог національно-культурної автономії до проголошення незалежної Української Народної Республіки.
Михайло Сергійович – головна дієва особа тогочасного українського політичного життя. Без його участі не відбувалося практично жодне масштабне зібрання. Надавав великого значення конституційному процесові. Під його керівництвом розроблялася Конституція УНР, прийнята 29 квітня 1918 року.
Після гетьманського перевороту відійшов від активної політичної діяльності.
Розробив концепцію Української академії наук як асоціації вчених, але через образи до неї не увійшов. Наукова та видавнича діяльність Грушевського зосереджувалась у заснованому ним Українському соціологічному інституті, громадсько-політична – в керівництві “Закордонною делегацією” Української партії соціалістів-революціонерів, редагуванні її друкованого органу “Борітеся – Поборете!”, створенні Комітету “Голодним України”. У 1924–1930 роках очолював історичні установи ВУАН: кафедру історії українського народу при Історико-філологічному відділі, Історичну секцію з численними комісіями, археографічну комісію. Осередком його історичної школи стала новостворена Науково-дослідна кафедра історії України. За редакцією вченого в цей період було випущено 80 книг, серед них періодичні та серійні видання: “Україна”, “Науковий збірник”, “Студії з історії України”, “За сто літ”, збірники комісій порайонного дослідження історії України. У 1929-му Грушевського обрали академіком АН СРСР. Однак вже згодом розпочався погром історичних установ, створених Михайлом Сергійовичем: у 1930 році було ліквідовано комісію Історичної секції, Науково-дослідну кафедру історії України, закрито всі видання. В цей період він став об’єктом нещадного цькування з боку більшовицького режиму. Помер Михайло Грушевський у Кисловодську після хірургічних операцій. Похований у Києві на Байковому кладовищі.
Немає коментарів:
Дописати коментар